Майже сто років не було написано науково-популярної книги про пожежу в Турку. Тепер професор Ханну Салмі виводить у центр емоції своїх сучасників у розпал катастрофи: жах, сум, провину та співчуття.
Такими уявлялися вечір і ніч четвертого дня вересня 1827 року тим, хто стояв на Ryssänmäki в Турку, тобто сьогоднішній Yliopistonmäki. Це було місце, де рятувалися люди. Звідти також можна було спостерігати за поширенням вогню.
За Ганну Салме залишилася ніша: людей потрібно було поставити в центр катастрофи.
– Я хотів написати про переживання та відчуття. Хоча я розповідаю про події через людей, але переносжу їх у межах джерел. Я нічого не винайшов, я живий.
Вихідним матеріалом для нього були листи, щоденники, мемуари, карти, фотографії та газети. Він також познайомився з релігійними та духовними книгами людей, обраних для його книги.
Причини, чому досвід сучасників з вогнем так близький до серця Ганну Салме, зрозумілі. Історією катастроф він цікавився вже в 1990-х роках. Можливо, цьому сприяла аварія пасажирського судна Estonia. Йому було цікаво, як у ЗМІ трактують нещасні випадки.
– Водночас мене цікавила й історія емоцій, яка на той час була досить новою. Книга «Atomipommi kuuhun» присвячена ментальній історії технології, почуттям і бажанням, пов’язаним з технологією.
Ці почуття також пов’язані з тим фактом, що перший спогад Салме про пожежу в Турку заснований на підручнику з екологічної освіти в державній школі. Хоча книга була чорно-біла і скромна, вражаючий опис пожежі запам’ятався мені.
– Мені також снилося, як небо червоне і місто горить, – розповідає Салмі.
Топеліус вніс неприємний присмак в історію пожежі в Турку
Повернемося на 195 років назад, у вечір четвертого вересня. Сонце тільки сіло.
Першою вогонь бачить господиня. З даху хліва, де зберігається сухе сіно, піднімається темний дим.
Згідно з прижиттєвими книгами, в будинку Хеллмана на той час проживало 33 людини. Були заробітчани, але й орендарі. Місіс Геллман була першим і центральним свідком на допитах.
Він запевнив, що пожежа виникла не через недбалість тих, хто проживає в будинку. Іскра з димаря сусіднього будинку потрапила на дах сараю.
Іскра є розумним поясненням, тому що в той час район Анінкайнен був побудований таким чином, що перепади висоти були значними навіть між сусідніми будинками.
– Димова труба одного будинку могла закінчуватися на висоті, де починався сусідній будинок, – каже Ганну Салмі.
Про пожежну загрозу було відомо, але місто не реагувало на це. З документів магістрату видно, що купець Геллман уже кілька разів намагався вплинути на умови в Анінкайстенмякі.
Зокрема, він скаржився на будинок вдови Гарвелін, який знаходився на північній стороні ділянки Геллмана, і з димаря якого час від часу виходив чадний дим. Геллман хотів би розширити ділянку і купити для цього більше землі у міста.
Перші чутки на вулицях Турку розповідали про недбалість обслуги. А коли в це повірили сучасники, інформація поширилася і в газетах.
«Нескінченна провина, мабуть, тяжіла над головами тих, хто жив у будинку», — міркує Салмі.
– Це сумна нотка в історії пожежі в Турку, – констатує Салмі.
Живучий міф про дівочий суп з сала дожив до наших днів. Салмі натрапив на це, наприклад, у питанні вікторини.
Автор книги _Tuneiden palo – Turku liekein 1827_ впевнений, що жителі відчули величезне полегшення, коли присягнули на жовтневому процесі, що вони не винні у пожежі. Зрештою Кемнерський суд дійшов висновку, що пожежа почалася через іскру, яка вилетіла з димоходу.
Тема дискусії в таборах для біженців: Чому я вижив?
Ніхто, хто бачив полум’я пожежі в Турку, навряд чи міг уявити, що це була найбільша міська пожежа в скандинавських країнах, про яку повідомляли аж до Сполучених Штатів та Австралії. Ханну Салмі називає пожежу першою подією у фінських ЗМІ.
Було так багато про що розповісти. На момент пожежі в Турку проживало 14 000 жителів, 11 000 з яких втратили домівки. Більшість будівельного фонду міста було зруйновано.
Тим дивовижніше було те, що в руїнах загинуло дуже мало людей. Після пожежі було нараховано лише 17 смертей.
– Вогонь вважався карою Божою. Багато хто дивувався, чому він сам вижив в аварії. Або чому йому самому довелося страждати, розповідає Ханну Салмі.
Тоді був час подумати про це в таборах для біженців, які виникли навколо міста: Рехторінпелло, Купіттаанкент і Вартіовуорі. Звідти від осінньої холодності люди потроху тікали на село чи в готелі своїх друзів.
До пожежі Турку був процвітаючим центром Фінляндії – як з точки зору інтелектуального життя, так і торгівлі.
У таборах біженців були як багаті, так і бідні. Ханну Салмі каже, що їжі було розподілено мало, а кордони між соціальними класами на деякий час зникли під час катастрофи.
– У таборах для біженців відчувалася солідарність і співчуття, допомога іншим. Більшість населення складали, звичайно, бідняки, які втратили все.
– Через двісті років після пожежі він її ще співав, а слова були записані. Пісня жила в устах людей аж до часів телекультури.
Ханну Салмі сподівається, що його книга вплине на збереження спогадів про пожежу в Турку. Ще п’ять років думати, як вшанувати 200-річчя пожежі.
_Текст заснований на інтерв’ю з Ганну Салме та його книзі Tunteiden palo – Turku liekeiäin 1827, яка була опублікована тиждень тому. Основне зображення – це фотографія 1910 року, де на Aninkaistentor, за адресою нинішня Sibeliuskatu 5, ведеться ринкова торгівля. Фото: Музейний центр Турку_
_Обговорити тему з Yle ID можна до 5 вересня до 23:00._